Життя після розлучення
Чи помітили ви, що слово розлучення в останні роки набуло іншого значення? Ми чуємо: «Нас розвели», «розводять», - і розуміємо: «Нас обдурили». Розлучення – це обман. Обман, бо не збулися очікування, надії, мрії, не збулося щасливе сімейне життя. Адже будь-яка людина починає сімейне життя, прагнучи до кращого, бажаючи втілити свої уявлення про сімейне благополуччя. За статистикою (страшно сказати), розпадається кожен другий шлюб. Це сумно. Хочеться, щоб розлучення стало рідкістю, а щасливі стабільні родини – приємною реальністю.
Причини розлучення
Статистика вказує на такі причини руйнування родини:
- матеріальні, побутові проблеми – 55%
- пияцтво чоловіка або жінки – 39%
- ослаблення сімейних цінностей для сучасного покоління – 27%
- подружня зрада – 19%
- психологічна несумісність – 17%
- монотонність сімейного життя – 12%
- нова любов – 11%
- відсутність дітей – 7%
- інше – 8%.
В яких випадках можна розглядати розлучення як порятунок? Кожна сімейна ситуація – унікальна. Тому, виходячи з життєвого та професійного досвіду, визначимо ті ситуації, коли розлучення – як хірургічна операція за життєвими показниками: боляче, але необхідно, а після закінчення післяопераційного періоду взагалі починається нове, незвичайне життя. Таких «життєвих показників» не так уже й багато:
1. Якщо ваш чоловік хронічний алкоголік (наркоман) і не хоче лікуватися;
2.Якщо він є джерелом насильства (фізичного, сексуального, психологічного) і жорстокого поводження стосовно вас і дітей.
Напевно, є ще якісь вагомі причини. Іноді люди зважуються на розлучення тому що в них просто відсутні навички спілкування: не вміють одне одного розуміти і чути, зате звинувачувати у всіх гріхах – будь-ласка.
А як же діти?
Діти, навіть зовсім крихітні, прекрасно відчувають, наскільки емоційно благополучна навколишня атмосфера. Якщо ви намагаєтеся приховати сімейні складнощі і вигадуєте «легенду» про відсутнього батька, велика ймовірність того, що дитина одержить усе-таки й іншу інформацію. Але не від вас і цілком можливо не в тій формі, що їй підходить.
Як діти реагують на розлучення батьків? Залежно від віку, особистісної специфіки і виховання.
У психологічній літературі зауважують такі дитячі реакції на стрес:
- втрата апетиту;
- розлади травлення;
- діатез;
- страхи;
- неспокійна поведінка;
- розлади сну.
Ще, за нашими спостереженнями, відбувається затримка мовного розвитку. Маленька дитина реагує на неадекватну поведінку батьків зміною стану здоров’я. Намагайтеся не тільки лікувати дитиною ліками (якщо це потрібно), але й дотримуватися режиму дня, спілкуватися з малюком так, щоб він відчув вашу любов – у голосі, посмішці, дотику. До року зв'язок між мамою та дитиною найбільш тісний. Для мами часто це ще і період великих фізичних перевантажень. Тому спить маля – лягайте поруч і відпоюйте. Порядок у будинку наведете, коли дитина трохи підросте.
Якщо дитині 2 – 4 роки, можливі наступні реакції на стрес:
- порушення сну;
- повернення до поведінки немовляти (вікова регресія);
- поява агресії (стосовно дітей і дорослих);
- страхи залишатися одному. Страх може переходити в паніку: «Мене забули в дитячому садку! Ніхто до мене не прийде!»
Що робити? По-перше розуміти, що ви можете мінімізувати прояви стресу. Не карайте дитину за те, що раптом він поводиться, як маленький. Іноді можна приєднатися до нього, адже регресія - це форма захисту дитячої психіки. Включайте почуття гумору, але не догоджайте постійно. Ваша позиція – м’яка, спокійна, впевнена поведінка. Щоб у дитини не було фантастичних страхів («тато пішов, тому, що я поганий»), візьміть ініціативу в свої руки й розповідайте про вашу сімейну ситуацію. Якщо ви розгублені, не можете дібрати слів – потренуйтеся, щоб дитина бачила перед собою спокійну й надійну маму, а не перелякану або агресивну й безпомічну дівчинку. Обов’язково розкажіть, що тато її любить, просто в житті іноді так виходить, що дорослі люди розлучаються. Але вони продовжують любити своїх дітей. Іноді такі речі говорити мамі дуже важко, хочеться сказати, що твій тато «сякий-такий»… Ось цього робити не варто. Все одно дитина свого тата любить, а почуватися спокійною і впевненою, якщо твій тато поганий, дуже непросто.
Якщо вашій дитині 5 – 7 років, можливі такі реакції:
- поява агресивності, спрямованої на того, з ким дитина живе;
- енурез;
- різні фантазії (приємні і недуже);
- невпевненість узагалі і стосовно майбутнього зокрема;
- почуття провини за те, що відбулося в сімї;
- підвищений травматизм;
- нічні страхи і кошмари;
- бажання покарання;
- проблеми у спілкуванні.
Ви допоможете і собі, й дитині, якщо зможете говорити з нею про те, що її турбує. Не відмахуйтеся й не відмовчуйтеся. У страху очі великі. Діти часто після розлучення батьків відчувають страх, що їх залишать, перестануть любити, занедужає й помре той із батьків, хто залишився. Звичайно, про це потрібно говорити. Почитайте разом із дитиною чудову книжку Артура Герднера «Дівчаткам і хлопчикам про гарну і погану поведінку».
Прекрасно, якщо в дитини є свійська тварина. Вона може «попрацювати» домашнім психотерапевтом і допомогти впоратися зі страхами й почуттям непотрібності й самотності, які часто переживають діти такого віку в подібній ситуації.
Якщо дитина ходить у садочок, і вам пощастило з розумним і уважним вихователями, можливо, варто попередити їх про те, що у вас зараз складна сімейна ситуація, і попросити бути уважним до поведінки дитини. Ще раз нагадую: кожна ситуація – унікальна. Іноді саме вихователь може бути гарною підтримкою для дитини.
Адаптація — це пристосування організму до нових обставин, а для дитини дошкільний заклад саме і є новим, ще невідомим простором, з новим оточенням, новими взаєминами. Адаптація включає широкий спектр індивідуальних реакцій, характер яких залежить від психофізіологічних і особистісних особливостей дитини, від сімейного ставлення, від умов перебування в дошкільному закладі. І тому кожна дитина звикає до дошкільного закладу по-своєму. Діти 2—3-х років відчувають страх перед незнайомими людьми і новими ситуаціями спілкування. Саме ці страхи і є однією з причин важкої адаптації дитини в групі. Відповідно дитина отримує стрес, і це призводить до того, що вона стає збудливою, плаксивою, частіше хворіє, позаяк це негативно впливає на захисні сили дитячого організму.
Для емоційно нерозвинутих дітей адаптація, навпаки, відбувається легше — у них нема сформованої прихильності до матері. Що більше розвинутий емоційний зв'язок з мамою, тим важче відбуватиметься адаптація. На жаль, не всі діти можуть витримати проблеми адаптації, і це може призвести до розвитку неврозу у дитини. Якщо протягом року дитина не адаптувалася до дошкільного закладу, то це є сигналом для батьків. Отже, потрібно звернутися до фахівців. Вельми важко звикають до дошкільного закладу єдині в сім’ї діти, особливо, ті, якими дуже опікуються, залежні від мами, ті, які звикли до постійної уваги, невпевнені в собі.
Гірше від усіх почуваються в дошкільному навчальному закладі діти з флегматичним темпераментом. Вони не встигають за темпом життя дошкільного закладу; не можуть швидко одягатися, збиратися на прогулянку, їсти. А якщо вихователь не розуміє проблем такої дитини і починає заставляти дитину щось робити скоріше, то стрес виявляється ще сильніше. У результаті дитина стає заторможеною і в'ялою, безучасною.
Якщо ви помітили, що у вашої дитини є проблеми з адаптацією, зверніться до вихователя якомога раніше і запитайте, як краще допомогти дитині подолати цей адаптаційний період. Запропонуйте вихователю звернути на дитину більше уваги. Фактором, який ускладнює процес адаптації, можуть бути і конфлікти в сім’ї, не спілкування батьків. Діти з таких сімей ведуть себе невпевнено, нерішуче, багато хвилюються. Якщо у дитини нервове захворювання, то віддавати її до дошкільного закладу потрібно не раніше від 3 років — дівчинку і 3,5 року — хлопчика.
Якщо єдина дитина в сім'ї часто хворіє, має страхи, то її входження в групу має бути поступовим. Спочатку її потрібно привести в дитсадок, ознайомити з груповою кімнатою, вихователем, дітьми; розглянути іграшки, викликати зацікавленість до довкілля; повернутися додому. Далі кілька днів можна приводити дитину у заклад і забирати до денного сну. Залежно від поведінки дитини час перебування можна збільшувати. Удома потрібно більше гратися з дитиною в рухливі, емоційні ігри, щоб дитина в закладі не почувала себе скутою, напружено, і якщо не розрядити цю напругу, вона може стати причиною розвитку неврозу.
Саме ви. батьки, маєте пам'ятати і знати, що від сформованості навичок адаптованої поведінки та самообслуговування залежить успішність перебування дитини у дошкільному закладі. Дитині легше буде адаптуватися в колективі, якщо вона знатиме не лише імена вихователів, але познайомиться з однією чи кількома дітьми з групи ще до приходу в групу. Маленька дитина має знати, в яких випадках їй варто звертатися за допомогою до дорослого. Усі ці знання дитина може здобути, спостерігаючи за іншими дітьми під час прогулянок, а також удома, у рольових іграх з батьками.
Велике значення мають розповіді батьків про дошкільний заклад. Не можна залякувати дитину тим, що в групі щось буде не так. Так само не можна і обіцяти дитині «райського» життя в дошкільному закладі. І те, і інше однаковою мірою погано. Бо такі розповіді не відповідають дійсності, з якою дитина стикнеться в дошкільній установі. Поступово, ще до вступу до дитячого садка, дитину варто привчити до щоденних водних процедур. У період адаптації не потрібно починати загартування, а ось теплі ванночки щовечора допоможуть розслабитися та знімуть нервову напругу. Легенький масаж після ванни заспокоїть дитину перед сном.
Тривале перебування на свіжому повітрі та достатній час для самостійної рухової діяльності сприятимуть нормалізації нервово-психічного стану дитини. Батьки мають пам'ятати, що щеплення потрібно зробити заздалегідь, не пізніше, ніж за місяць до вступу дитини до дошкільного закладу.
Отже, лише у співпраці батьків і педагогів закладу можна полегшити період адаптації для дитини.
Вплив батьків на виховання дитини
Виховання у сім´ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життєвому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.
Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов´ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Батьківська любов супроводжує людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров´я.
Кожна сім´я унікальна щодо організації свого життєвого простору, розподілу обов´язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лариса Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:
1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оцінювання її поведінки. У зв´язку з цим часто виникають труднощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.
2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосунків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають долати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологічного комфорту, відкриває можливості для виявлення її ініціативи, сприяє їй в об´єктивній самооцінці.
3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непосильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розвиток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розчаровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.
4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Ініціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.
Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб´єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав´язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:
— авторитет придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;
— авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на “Ви”, тон розмови тощо);
— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми “заслугами”, розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: “Я краще знаю, що тобі потрібно!”;
— авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов´язків, суворе дотримання режиму;
— авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;
— авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях (“Якщо любиш маму, то ...”). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності (“Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...”);
— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;
— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;
— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.
Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.
Поделиться с друзьями: